Криза громадянського суспільства

КРИЗА ... Економічна, соціальна, політична... Десятки експертів вправляються у винахідливості, добираючи епітети для сучасного стану справ в Україні. Всі вони праві і неправі водночас, адже численні характеристики кризової ситуації можна звести до єдиного знаменника – відсутність громадянського суспульства. Безжальним вироком звучать слова: „Україна потребує громадянина, громадяського суспільства!”.

За роки незалежності ні влада, ні жодна з політичних сил не спромоглись створити концепцію громадянського суспільства, навіть більше, таке питання навіть не розглядалось. Малочисельні спроби так і залишились в паперовому вигляді.

Виникає питання, а може владу задовільняє прогресування споживацької ідеології, яка перетворює українців з народу на хронічно байдуже наповнення території, яка зветься Україною.

І раптом керівники держави почали усвідомлювати, що відсутність громадянської позиції жителів України загрожує не лише розвитку, але й самому існуванню держави.

Хоч би які ефективні програми розбудови економіки, освіти, виробництва та інших галузей не пропонувались владними інституціями, усі вони наштовхуються на байдужість українців. А без активного, діяльного працівника, який має чітко визначену громадянську позицію всі владні ініціативи перетворюються на паперові проекти.

Байдужість, перетворення активних людей в сіру обивательську масу загрожує демократичному устрою, оскільки байдужим не потрібна свобода, їх лякає відповідальність, а мотивація до удосконалення просто відсутня.

Суспільство-вулик, утворене з особин, які діють на рівні соціальних інстинктів – дім, родина, робота, рутинна поведінка, позбавлені ініціативи та свідомого опору існуючій дійсності. Правляча ланка – трутні, яких соціум знищує, перетворюючи на політичних банкротів, лише для того щоб обрати нових трутнів.

Це не про нас? А про кого?!? Українці звикли жити циклічно – від виборів до виборів, вважаючи себе демократичними, обираючи владу на черговий термін. Та розплющіть же очі нарешті! Що міняється, скажіть будь-ласка – ідеологія, стратегія розвитку держави, внутрішня чи зовнішня політика? НІЧОГО!!!

Класичний цикл: вигнали трутнів – обрали інших (таких самих), а між виборами інертне очікування змін, рутинне життя та праця, добровільна здача ініціативи владі.

Але трутні не здатні творити, не тому що вони злі та погані, а тому що така їх природа, себто посада.

Система влади не передбачає навіть мінімального не те що контролю, а навіть впливу з боку соціуму, вибачте електоральної маси. І владні структури цим користуються не тому, що вони проросійські, проамериканські чи інші проорієнтовані, а головне тому, що українці дозволяють їм це.

І от Вам реальний висновок – влада в Україні не є проукраїнською тому, що суспільство не є проукраїнським! І цьому, так званому суспільству байдуже де жити і працювати, адже у більшості наших співгромадян хибне уявлення про патріотизм та роль громадянина у державі.

Патріотизм – це не вишиванка, не прапор на балконі, не „пісні солов’їна і мова калинова”! Патріотизм – це обов’язок, відповідальність і наполеглива праця спрямована на удосконалення себе і усвідомлення власної ролі у суспільстві. Жити усвідомленням громадянської позиції, щоденно удосконалювати себе, своє оточення і зрештою державу в цілому – ось що таке громадянин!

Зверніть увагу, з якою ненавистю численні політичні мессії паплюжать тих, хто голосує проти всіх, не підтримуючи жодного кандидата (чи то у депутати, чи то у президенти). „Противсіхів” переконують у помилковості їхніх дій, критикують, а на сучасному етапі об’єднан псевдоопозиція ще й звинувачує у сучасних змінах в державі.

Насправді ж голос проти всіх „народних” обранців, це несвідома спроба „маленького” українця опиратись системі.

Уявіть собі лише, на місцевих виборах – 95% виборців не підтримали жодного кандидата. Вибори скасовано, влада похапцем призначає нові, політтехнологи ридаючи повертають замовникам гонорари, політики підраховують збитки від витрачених на улещування електорату коштів. Повторні вибори – ситуція аналогічна.

І ось тут виникає об’єднуючий жителів України фактор – спільний опір системі – реакція громади на неприйнятний стан речей – реальний вплив на владу.

В таких критичних для себе умовах політикум буде змушений змінювати не кольори і назви партій, не лозунги і програми з пустими обіцянками. З’являється необхідність створення інноваційної стратегії, ключову позицію в якій займає громадянин, а влада стає координуючим, а не керуюче-споживацьким елементом.

Кожен активний українець відчуватиме підтримку громади, перестає бути самотнім у поєдинку з всесильними чиновниками та можновладцями.

Громадянське суспільство – це не сукупність індивідуумів, а спільнота взаємосприяючих індивідуальностей. Владні ж структури орієнтуючись на активних ініціативних громадян, втратять можливість до абсолютного споживання.

Розпочнеться, нарешті діалог рівних партнерів – влада-суспільство, а діалог завжди конструктивніший, ніж проповідь з трибуни.